БАТЬКІВСЬКІ СТРАХИ ПЕРЕД ШКОЛОЮ

БАТЬКІВСЬКІ СТРАХИ ПЕРЕД ШКОЛОЮ

Страх перший

Нам не читається

Поки діти натхненно готували «пасочки» з піску, я вбирала в себе інформацію від мам і бабусь «зі стажем», чиї старші діти й онуки вже відвідували школу, про те, що до першого класу потрібно готувати дітей ледве чи не з пелюшок. Інакше підвищується імовірність не пройти підготовлених тестів і (просто, жах!) потрапити в клас «м», а ще гірше — у «д» (дотепер у багатьох школах клас «а»— розвивальний, підвищеного рівня навчання — для сильних дітей, клас «б» — для тих, хто слабший, і так далі)

Щоб «вхопити удачу за хвіст» у вигляді букви «а», дитина-першокласник має під час вступу до школи насамперед продемонструвати віртуозне читання.

Я стежила за життєрадісними дітьми, які гралися, 1 подумки «приміряла» до них домашні заняття зі шкільних премудростей. Ні, грати, ліпити, будувати, майструвати, малювати — це «їх розмір», читати І писати, мабуть, ще зарано.

Але час минав, і нарешті, під тиском «досвідчених» мам я здалася — купила своїм улюбленцям першу барвисту абетку, яка у моїх уявленнях мала стати «світлом наприкінці тунелю», проклавши широку і ясну дорогу в шкільний світ.

Мені вже малювалися зворушливі картинки: як мої шибеники тикають пальчиками в книжку і жваво «відстрілюють» слова. Але ось тут я й отримала невдачу. Діти із цікавістю розглядали цікаві малюнки, із задоволенням слухали віршики, але ніяк не хотіли запам'ятовувати літери, їм вони були не цікаві, і зважаючи на все, не дуже й потрібні в цей період дорослішання. Набагато цікавішими здавалися деталі старого радіоприймача або внутрішнє наповнення ляльки, яка розмовляє.

Коли й з життєрадісним виразом обличчя пропонувала дітям «почитати», у їх очах з'являлася нудьга. Але відмовити наполегливій мамі вони не наважувалися і, приречено всідаючись з боків, слухняно по­вторювали за мною: «а», «б-, «в». Щоправда, за п'ять хвилин спокійні учні вже просили розповісти про те, чого цей намальований слон такого синього кольору чи тягли на двір перевірити «скарб», який вчора був урочисто заритий під деревом. Мені б заспокоїтися і відкласти заняття до кращих часів, але а голові про­низливо звучало: «А ось Марійка Петрова вже всі літери знає і навіть вміє складати їх у склади, а їй ледь два з половиною роки, а ось Дмитрик Іванов у свої три рочки взагалі читає швидко й чітко». Та й у дитячому садку вихователі не раз докоряли нам за те, що діти дотепер не читають (слід сказати, що на ту пору їх «похилий» для читання вік становив чотири роки).

Як і всі заклопотані найкращим майбутнім своїх дітей батьки, ми завзято просувалися до окресленої мети: закуповували пачки карток з літерами, ігор та інших посібників. Але діти і тут виявляли всю несвідомість: уважно розглянувши новинки, відразу втрачали до них будь-який інтерес. Не допомагали ні ігри, ні розвішені тут і там літери, і навіть недільна освітня «Вулиця Сезам» виявилася безпомічною. Ну не читалося їм і все! Годі й казати, ми з чоловіком були просто в розпачі, з усіх сил намагалися форсувати процес, не розуміючи, що підганяючи і підштовхуючи дітей до книжок, лише відбивали в них будь-яке бажання навчитися читати.

Проблема розв'язалася сама собою. Перед тим, як іти до школи, ми гостювали в бабусі. До приїзду онуків вона нашила з шматочків тканини різних ляльок і тваринок і кілька днів гралася з майбутніми першокласниками «у школу». Діти з учнів перетворилися у вчителів, це здалося їм настільки цікавим, що незабаром букви самі складалися в склади, а склади в слова.

Отже, діти навчилися читати, а ми — засвоїли трохи «уроків для батьків».

1. З навчанням дітей читання не можна поспішати. Навчання читання і письма — дуже складний процес, і для того, щоб дитина справді на вчилася читати, а не вгадувати букви, потрібна зрілість мозку дитини, гарний розвиток механізмів зорової диференціації.
2. Не можна порівнювати дитину з іншими, пам'ятаючи про те, що всі діти різні.
3. Не можна малюка примушувати вчитися читати: у цьому випадку процес навчання перетворюється в дресирування,  механічне заучування,  а значить — у мордування  і  для дитини,  і  для  дорослого.
   Примушуючи читанню, не формується відчуття, сприйняття, уява. Замість цього потрібно створити такі умови, щоб малюк сам захотів узяти книжку в руки і зрозуміти, що ж то за такі чорні значки. Дитині має подобати ся розучувати літери і звуки.
4. Перш ніж посадити свого малюка за абетку, непогано б самим освоїти методику викладання читання:    прочитати    спеціальну    навчально-методичну    літературу,    порадитися    з    фахівцями«дошкільниками», навчитися різноманітних ігрових прийомів і вже на основі здобутих знань будувати домашні заняття так, щоб вони були цікаві і пізнавальні для дитини. Лише в цьому випадку педагогічні зусилля батьків будуть ефективними.
5. Навчання читання і письма має бути одночасним. Інакше не позаздриш учителю початкових класів, якому доведеться переучувати дитину, А переучити, як відомо, завжди складніше, ніж навчити.
6. Школа не має права вимагати, щоб під час вступу до першого класу дитина уже вміла читати і писати друкованими літерами. Безперечно, це полегшує життя вчителю, але не учню. Готувати дітей до школи, безумовно, варто. Але готовність до школи — це не уміння читати і писати, а фізична, фізіологічна і психологічна готовність, розвиток мовлення, моторики, зорового сприйняття дитини, формування механізмів організації діяльності, тобто готовність включитися в процес навчання і здатність витримати його навантаження.

Варто пам'ятати і про те, що надмірно інтенсивна підготовка дитини створює нові проблеми: у малюків з'являється тривога, зниження мотивації, небажання вчитися, страх перед труднощами і можливими невдачами в школі.

Страх другий

Чи не спізнимося в перший клас?

Як тут не турбуватися, якщо тільки й чуєш, що хтось з сусідів чи знайомих уже віддав свого шес­тирічного малюка до школи? Як не замислитися: а може, І нам час, чи не спізнюємося ми «в учні»?

Наслухавшись про негативні наслідки навчання дітей із шести років, ми вирішили до цього питання підійти консервативно: наслідувати традиції, перевірені десятиліттями, і відпустити дітей до школи у сім років.

Щоб не виникало сумнівів «чи не рано (не пізно) нам до школи», перш ніж прийняти рішення, слід оцінити готовність дитини до школи. Комусь настав час приступати до занять вже в 6,5 року, а комусь краще почекати і до 8-ми.

Потрібно, щоб школа залучала малюка своєю головною діяльністю — навчанням, щоб його цікавила не зовнішня атрибутика шкільного життя і не приваблива перспектива зміни обстановки, а можливість чогось навчитися.

Страх третій

 Вибір шкоди і програми навчання

«Все краще — дітям» — це девіз переважної більшості батьків. Кращою має бути і школа, і навчальна програма. Тим паче, що наразі вибирати є що. Школи муніципальні і приватні, гімназії і ліцеї, з поглиб­леним вивченням іноземної мови, гуманітарні, з юридичною й економічною спеціалізацією, фізико-математичні, художньо-естетичні, школи при вузах — як розпізнати в цій довгій низці той освітній за­клад, який потрібний саме нашій дитині, школу, де вона здобуде якісну освіту, причому відповідно до своїх нахилів?

Звичайно, непогано було б віддати малюка до спеціалізованої школи, але вона розташована в іншому кінці міста, і півтори години щодня доведеться витрачати на дорогу; а «звичайна» школа — поруч, у сусідньому подвір'ї, та й із розповідей учнів і батьків колектив учителів там висококваліфікований, і тради­ції чудові. Є над чим замислитися і зважити всі «за» та «проти». Може, не мучити першокласника довгими поїздками в транспорті, після яких він буде приїжджати додому стомленим, а краще оплатити додаткові уроки з репетитором з тієї спеціалізації, яка так конче потрібна?

За перші п'ять років навчання в зв'язку з переїздами з міста в місто ми встигли змінити чотири школи. І тепер, з огляду на свій досвід, твердо впевнені в тому, що:

• краща школа — це та школа, де дітей не ділять на «сильних» і «відсталих», де не «вбивають» знання, а вчать думати;
• краща програма — та, яка не відбиває в дитини бажання вчитися і не підриває її дорогоцінне здоров'я;

•  якщо школа висуває такі вимоги, з якими, на думку батьків дитині не справитися, не варто йти до цієї школи.

Помилилися ми з вибором ми тільки раз, коли в передостанній школі нас прийняли в клас «а», попередивши що там проходить експеримент із загальновідомої програми. Ми не злякалися, що книжки, зошити і неймовірну кількість різних посібників нам доведеться закуповувати за свої кошти кожної чверті, чомусь не спало на думку, що програма припускає багато додаткових уроків, не порівняли велике навантаження фізичні можливості своїх дітей.

Які ж наслідки? Програму діти «тягнули», вчилися на «4» і «5», незважаючи на те, що їх навчальний «робочий» день, за нашими підрахунками, тривав десять-одинадцять годин (шість-сім годин у школі плюс чотири-п'ять годин для підготовки домашніх завдань). А домашні завдання були щедрими і численними, як і сльози дітвори від стомлення. Бракувало часу на ігри; прогулянки скоротилися до мінімуму. У канікули вони «відсипалися», а в школу йшли зі сльозами. І «заслужену» школу довелося змінити на «звичайну» — ту, де не «сортують» і не «відбраковують» дітей і не роблять виснажливих навчальних експериментів над школярами. Ми вельми раді тому, що в наших дітей з'явився час на секції і гуртки, на ігри і прогулянки з друзями і на домашні вечірні «посиденьки».

Щоб ми постаралися зробити тепер, якби нам довелося знову обирати школу:

1. Отримати якомога більше інформації про:

• педагогічний колектив;
• типи і види реалізованих освітніх програм І їх наступність;
• уклад шкільного життя, режим занять, тижневе навантаження учнів;
• особливості медичного обслуговування, харчування, відповідність школи до вимог техніки безпеки і санітарних норм;
• технічне! методичне оснащення навчальних класів;
• традиції школи, її випускників;
• додаткові освітні послуги;
• ставлення до дітей;
• стягнення з батьків оплати;

•  медичні  протипоказання до занять інтенсивною інтелектуальною працею за програмним матеріалом підвищеного рівня складності тощо.

2. Пройтися коридорами і послухати, як спілкуються вчителі з дітьми, не пошкодувати часу, щоб зсередини побачити життя навчального закладу.

Ймовірно, майбутнім батькам першокласників була б корисною і така інформація:

• переважне  право  запису  до  школи   мають  діти,   які  мешкають  у  будинках,   розташованих безпосередньо близько від навчального закладу;
• адміністрація школи у жодному разі не має права вимагати у батьків грошей — допомога школі може бути тільки «на добровільній основі, через піклувальні ради і винятково в безготівковій формі»;

•  у   школах   категорично   заборонені   співбесіди   з   майбутніми   першокласниками   під   час зараховування у формі іспиту, тесту або контрольних. Власне співбесіда з кожною дитиною можлива лише в присутності батьків і на теми, добре відомі майбутньому першокласнику. Сучасне законодавство вимагає, щоб усіх дітей набирали до школи незалежно від рівня знань — школа зобов'язана навчити їх усього.

Страх четвертий

 Вибір учителя

В усіх школах є вчителі, до класів яких прагнуть віддати своїх першокласників батьки. Про них із трепетом кажуть: сильний, вимогливий педагог.

Про такого вчителя мріяли і ми. Але піддавалося сумнівам те, чи зможемо ми знайти не лише досвідченого фахівця, але до того ж педагога, який любить дітей, такого, якому ми з легким серцем довірили б своїх дітей? А якщо він кричатиме, буде нервовим, занадто суворим, або навпаки, надмірно «м'яким», не здатним привчити дітей до дисципліни і самостійності?

Наш страх розвіявся після зустрічі вчителів початкових класів з батьками майбутніх першокласників. Нам дали можливість поспілкуватися з кожним педагогом, дізнатися у батьків колишніх третьокласників про їх стиль роботи, манеру спілкування з учнями.

Першого вчителя ми обрали самі, дотепер листуємося і згадуємо про дні, які провели у класі Олени Михайлівни Петрівської із вдячністю, як і про її слова: «Ваші діти — чудові. Не сваріть, не підганяйте — вони щойно починають вчитися, все для них уперше. Дітям буде дуже важко — допомагайте, не шкодуючи свого часу. І головне — ставтеся до їх нелегкої шкільної праці з повагою і розумінням».

Недаремно кажуть: «Обираючи дитині першого вчителя, ти начебто обираєш їй долю». Це вислів правильний хоча б тому, що в цьому віці вчитель часто у дитини на першому місці, і для неї дуже важлива його турбота й увага.

Першокласник має довіряти своєму вчителю. Лише в цьому випадку він почувається у безпеці і упевнений у своїх силах, з радістю спілкується з однолітками і дорослими й вчиться з цікавістю.

Рецепт проти цього страху може бути лише один: обираємо дитині не школу, а вчителя.

Страх п'ятий

Адаптація до шкільного життя

Ми пригадували, як важко відбувалася в нас адаптація в дитячому садку, і зі страхом гадали, що попереду має бути ще складніший період звикання, тепер вже до шкільного життя, адже це дуже відповідальний і водночас хворобливий етап у житті маленької людини. Чи зможе малюк влитися в колектив, чи справиться з новими для нього обов'язками, чи звикне до нового режиму дня, до нових навантажень?

Тепер, коли складний етап адаптації далеко, ми розуміємо, що:

1. Не можна налаштовуватися на ще не наявні проблеми, передаючи свої страхи перед школою дитині. Але наразі не можна недооцінювати складність періоду адаптації до нових умов. Процес звикання може займати багато часу, аж на півроку, залежно від індивідуальних особливостей школяра, і щоб він був успішним,   потрібні три складові: жорсткий режим дня, достатня рухова активність і спокійна, доброзичлива обстановка в сім'ї.
2. Не можна шкодувати на дитину своєї уваги. У будь-якому можливому випадку більше часу проводьте разом: гуляйте, готуйте вечерю, обговорюйте події дня, разом робіть складні завдання тощо. Яка б ситуація не виникла в школі, дитина має бути впевнена, що ми —її союзники, прихильники, захисники і помічники, і в будь-якому разі готові зрозуміти, підтримати, допомогти.

Страх шостий

Хто буде піклуватися?

Він ще такий маленький, наш першокласник. Хто відведе його вранці за руку на заняття, допоможе переодягтися, підбадьорить ласкавим словом? Хто зустріне після уроків, приведе додому, нагодує обідом? Хто розпитає про події навчального дня? Хто буде поруч, готовий будь-якої хвилини прийти на допомогу, коли він готуватиме домашнє завдання?

Якщо у вас є родичі і близькі, готові взяти на себе тягар турбот про маленького школяра, — ці страхи не для вас. Але як бути тим, хто має розраховувати лише на свої сили?

1. Перенести свою відпустку на вересень, щоб у найскладніший період адаптації до школи бути поруч з дитиною. За цей час малюк освоїть найзручніший і безпечніший маршрут від домівки до школи; якщо цього не сталося дотепер — навчиться відчиняти вхідні двері, розігрівати собі обід, звикне до нового режиму дня і режиму підготовки домашнього завдання тощо. Якщо дати дитині все це робити самій під контролем дорослих, незабаром вона відчує себе цілком самостійною.

Крім того, наш першокласник має знати правила безпеки: до кого він може звернутися чи за­телефонувати, якщо виникла екстрена ситуація; не заходити в ліфт, не відчиняти дверей незнайомим людям, користуватися побутовими приладами тощо.

З.Якщо відпустку взяти не вдалося. І до того ж у школі немає групи подовженого дня (або ви не хочете, щоб дитина проводила там час після уроків), не потрібно впадати у відчай. Напевно, у вашому будинку знайдуться люди похилого віку, які за невелику плату погодяться піклуватися про дитину, хоча б зу­стрічаючи її-зі школи і проводжаючи додому. А можливо, у вашому класі є батьки, які стикнулися з подібною проблемою, і можна буде з ними домовитися чергувати?

Страх сьомий

 Що буде зі здоров'ям?

За спостереженнями медиків, унаслідок труднощів у період звикання, перенапруги організму, до кінця першої чверті багато першокласників скаржаться на втому, нездужання, головні болі, нервову напругу, порушення сну. Деякі стають плаксивими, примхливими, агресивними. Якщо до того ж у дитини в дошкільний період були виявлені хронічні захворювання, усе це може призвести до втрати працездатності, швидкої втомлюваності і до відставання в навчальній програмі. Що ми засвоїли для себе

1. У період адаптації слід бути з дитиною особливо дбайливими. Постаратися знизити психологічне навантаження. Жодних брутальних слів, докорів, невдоволення результатами — ми ж не хочемо підірвати впевненість дитини у своїх силах, тим паче не прагнемо того, щоб малюк виріс із синдромом невдахи. Ласкаве слово, похвала, чуйність, увага — краща підтримка маленького учня, що дасть змогу зберегти його здоров'я.
2. Необхідно упорядкувати режим дня.   Нічний сон має бути тривалим —не менше 10-ти годин, денний сон — обов'язковим — до 1,5 год.
3. Домашні уроки не мають затягуватися на години і виконуватися «за один присід». Бажані 10—15- хвилинні перерви для відпочинку після виконання кожного уроку. Якщо ми вирішили контролювати виконання домашнього завдання, саджаючи дитину за уроки після свого приходу з роботи, то потрібно бути готовими до того, що гарних результатів це не матиме. Як правило, після 19 годин працездатність дитини знижується, вона стає неуважною і розсіяною. Краще, якщо наш школярик усе-таки буде готувати уроки самостійно, залишаючи на вечір тільки найскладніші завдання, з якими не зміг справитися.

4. Якщо дитина фізично ослаблена і має проблеми зі здоров'ям, імовірно, з додатковим навчанням у музичній чи художній школі варто почекати. З іншого боку, помірні заняття плаванням, гімнастикою, бігом, зимовими видами спорту на першому році навчання допоможуть зміцнити здоров'я і (як знати?), можливо, зацікавлять дитину й надалі удосконалювати свою фізичну форму.

5.  Не можна забувати про повно цінне збалансоване харчування. Не можна відпускати школяра на уроки без сніданку, навіть якщо він категорично відмовляється від їжі вранці, Нехай хоча б вип'є склянку соку чи з'їсть яблуко.

6. Прогулянки, фізичні вправи, ігри на свіжому повітрі обов'язкові. Такий активний відпочинок матиме набагато більше користі, ніж лежання перед телевізором.
7. Варто уважно ставитися до скарг дитини на нездужання, втому, головний біль, безсоння тощо. Як правило, це об'єктивні показники того, що дитина випробує труднощі у школі.

Страх восьмий

 Чи буде час «на дитинство»?

Хоча ми й говоримо нашим першокласникам «ти вже дорослий», не можна забувати про те, що насправді вони є і довго ще будуть дітьми, що живуть у світі ігор і дитячих фантазій. Якщо відібрати у маленьких учнів час на гру для додаткових занять, щоб краще вчилися, не дозволяти гратися улюбленими іграшками, спілкуватися з приятелями, і незабаром побачите, що результати стали від того ще гірші. Дитина має гратися, у неї має бути свій вільний час на спілкування і з друзями, і з іграшками. У цьому і полягає збереження дитинства: що більше діти граються, то успішніше вчаться в школі.

Чи залишиться у першокласника час на дитячі ігри, відвідування цікавого гуртка чи спортивної секції, поїздки в гості до улюблених бабусь та дідусів, залежить лише від нас — від того, як ми правильно організуємо його день, наскільки уважними будемо до його теперішніми інтересів.

Батьківські страхи за шкільну долю дитини багато в чому виправдані. Адже від нашого, батьківського вибору школи і першого вчителя, залежатиме — чи перетвориться процес навчання в обтяжливу ка­торжну працю, чи наповнить дні маленького школяра новими цікавими відкриттями. Можна щороку шукати і найкращу школу, і найкращих учителів. Набагато складніше самим знайти час для своєї дитини.

Переступаючи поріг, за яким чекає новий, поки що чужий шкільний світ, малюк має бути впевненим: він не буде з ним один на один. Його люблять, йому готові допомогти, його готові підтримати в будь-якій ситуації.

Боятися немає чого — ми усе переборемо, у нас усе вийде, адже ми разом.